Олексіївська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів

“Акмеологічні аспекти  розвитку особистості вчителя та учня в сучасних умовах”

Підготувала:

педагог-організатор

Писаренко О.С

Акмеологія (від гр. acme вершина) – це наука про здобутки людини у професійному та особистісному розвитку та є основою педагогіки успіху.

Акмеологія як інтегрована наука нової галузі знань людинознавства зумовила зародження нових акмеологічних напрямів, зокрема педагогічної та шкільної акмеології.

Акмеограма вчителя – документ, що відображає можливу індивідуальну траєкторію зростання вчителя до його професійної вершини, види професійної діяльності і якості особистості, що забезпечують поступальний розвиток професійне самовдосконалення спеціаліста, його просування до високих рівнів професіоналізму (за А.К. Марковою).

Акмеологічний критерій – це міра професіоналізму суб’єкта діяльності, продуктивності його

діяльності, міра особистісно-професійного розвитку.

Акме-мотивація – це спрямованість достатньо зрілої особистості на розв’язання акмеологічних задач психічного й професійного розвитку, а також на забезпечення його поступового характеру

Шкільна акмеологія — це наука про саморозвиток зростаючої людини як суб’єкта життєдіяльності в освітньому просторі школи.

Предметом шкільної акмеології є:

- соціально-зрілий випускник, готовий до самовизначення;

- взаємодія суб’єктів педагогічного процесу в цілісній системі освіти, саморозвиток суб’єктів педагогічного процесу засобами освітньої діяльності в школах нового типу, що забезпечують підвищений рівень освіти.

Акмеологічне шкільне середовище–простір школи та зв'язаного з нею соціуму, духовно формуючі впливи яких спрямовані на досягнення акмеологічно значимих результатів як учнями так і вчителями в умовах творчих пошуків та престижу самоудосконалення в зонах автентичного самовизначення.

Акмеологічний педагогічний аналіз–розгляд цілісного процессу і найвищих результатів навчальної діяльності учня та професійної вчителя крізь призми гіпотетичних вершинних досягнень, „вузлів” зв’язку різноманітних напрямів розвитку людини, сміливості творчого вирішення проблем, можливих інтегративних показників.

Акмеологічні педагогічні технології–це технології, які, з одного боку, спрямовані на саморозвиток учня згідно його задатків та внутрішньої інтенції в умовах варіативності освітніх програм, а, з другого боку, це технології, спрямовані на досягнення кожним учнем своїх можливих найвищих результатів за умови поєднання зусиль усіх фахівців, які здійснюють педагогічний супровід вихованців: практичних психологів, соціальних педагогів, валеологів, працівників шкільних бібліотек, класоводів, класних керівників, учителів-предметників.

Акмеологічна школа–це школа, едукаційний процес якої вибудовується

на засадах акмеологічної концепції, що базується на методологічному підґрунті, складовими якого виступають автентична педагогіка та синергетичні підходи до формування особистості учня.

Акмеологічна позиція вчителя та викладача–налаштування на конгруентність у стосунках з вихованцем, сприйняття його у світлі потенційних можливостей, готовність до здійснення педагогічного патронату підопічного на основі реалізації цих можливостей, пошук шляхів професійного удосконалення для виконання цих завдань.

Завдання шкільної акмеології:

- дослідження залежності між рівнями досягнутих результатів діяльності та способами розв’язання завдань, виявлення факторів, що забезпечують певний результат індивідуального розвитку вчителя та учня;

- моделювання педагогічних систем і стратегій для досягнення вершин індивідуальної, групової та колективної навчально-пізнавальної діяльності учнів і професійної діяльності вчителів, їхньої творчості;

- дослідження розвитку людини на всіх рівнях навчання в школі.

Педагогічна акмелогія - є новий і перспективний напрямів гуманітарних наук, який інтегрує знання про людину на етапі досягнення нею успіху в навчально-виховній діяльності (самоосвіті)

Складові концепції педагогічної акмеології, педагогіки успіху:

- принцип потенційної реалізації людини;

- акмеологічної концепції індивідуальності;

- акмеологічної концепції педагогічної майстерності;

- акмеологічної концепції здоров’я.

Шлях до успіху

Будьте готові підніматись з вершини на вершину. Постійно нагадуйте собі, що „життя –це процес, де роблять два кроки вперед і крок назад”. Спокійно, впевнено і без зайвих емоцій ставтеся до короткочасних коливань розміру вашого стану. Коли у вас є ясна мета і плани, над виконанням яких ви працюєте щодня,то загальна лінія розвитку вашого життя буде мати з роками тенденцію просування лише вперед і вгору.

Висновок.

Інтенсивно розвиваючись останнім часом у взаємодії з теорією управління,педагогікою і психологією акмеологія суттєво змінює акценти у сфері професійної підготовки фахівця і управління навчально-виховним процесом у школі. При акмеологічному підході домінує проблематика розвитку творчих здібностей, особистісних якостей, що сприяють реалізації індивідуальних якостей кожної дитини. Незважаючи на недостатню розробленість методологічного та понятійного апарату акмеології, акмеологічні принципи, що стали складовою частиною навчально-виховного процесу та управління школою, дозволяють запропонувати всім суб*єктам освіти нову модель взаємодії і кінцевого результату діяльності школяра. Проблему якості освіти, що стала настільки популярною протягом останніх кількох років, можна вирішити з використанням акме-технологій, з вивченням теорії та апробацією акмеологічних принципів. Отже, акмеологічний підхід в освіті- це переорієнтація від людини як об*єкта освіти (пасивного сприймача інформації) до суб*єкта освіти, здатного до самопізнання, саморозвитку, самовдосконання і самореалізації, що сприяє професійному зростанню та реалізації ключової ідеї розвитку сучасної загальноосвітньої і вищої школи - підвищенню якості освіти!

Виховна година на тему:

« День Соборності України»

Мета: Поглибити знання учнів про історію виникнення свята Соборності України. Пригадати ст. 20 Конституції України.

Ознайомити з цікавими фактами про Україну.

Виховувати патріотичні почуття та повагу до державної атрибутики.

Викликати інтерес до вивчення історії України.

Обладнання: Державна символіка, Конституція України, комп’ютер.

Хід 

виховної години

Це свято відзначаємо щороку в день проголошення Акту возз’єднання Української Народної Республіки й Західно-Української Народної Республіки, що відбулося в 1919 році. Офіційно в Україні День Соборності відзначається з 1999 року.

Історія свята

У тяжкій і тривалій боротьбі за національне визволення, утвердження власної державності наш народ не раз переживав як гіркі, так і радісні події.

Одна з таких сторінок нашого минулого – боротьба українського народу за соборність своїх земель.

 Так вже розпорядилась історія, що упродовж століть наш народ та землі України були розрізнені, належали до інших держав: Російської імперії, Польщі, Австро-Угорщини. Тож споконвічною мрією українців було об’єднання розрізнених частин України в межах однієї держави. Західноукраїнські землі входили до складу Австро-Угорщини, але, на відміну від східних земель, тут українці мали ряд політичних свобод і всебічно розвивали культурне та громадсько-політичне життя.

З початком Першої світової війни у Галичині було створено Головну Українську Раду (пізніше – Загальна Українська Рада), яка відстоювала інтереси українців. Євген Петрушевич, Євген Левицький, Кость Левицький, Семен Вітик – одні з перших виступили з ідеєю соборності України. На їх думку, ця дія відповідала б найвищому ідеалові української нації. У численних їх промовах відкрито пропагувались ідеї злуки всіх українських земель. 9 жовтня 1918 р. на засіданні австрійського парламенту майбутній глава уряду ЗУНР К.Левицький висловив загальне прагнення галицького народу до Києва. 20 жовтня 1918 р. на багатотисячній маніфестації у Львові відомий західноукраїнський політичний і громадський діяч С.Вітик закликав до негайної злуки з Великою Україною.

 Підвищений інтерес до соборності серед громадсько-політичних діячів Галичини був невипадковий. Передбачаючи швидкий занепад Австро-Угорщини, українці боялися, щоб Галичина не відійшла до складу Польщі. Тому 18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з’їзд політичних і громадських діячів українських земель у складі Австро-Угорської імперії, на якому було створено Українську Національну Раду. З’їзд від імені Ради видав постанову, яка окреслювала українську етнічну територію в Австрії та зазначала, що «...ця українська національна територія стає українською державою». На жаль, така заява не мала практичного значення, і важлива лише як вияв політичної думки і волі українців Галичини.

У середині листопада 1918 р. Австро-Угорська імперія розпалась під впливом революційних подій у країні. І вже 1 листопада війська Української Національної Ради захопили Львів, проголосивши створення Української держави. А 13 листопада за новоутвореною державою закріпилася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Тож одним із найважливіших завдань уряду ЗУНР було об’єднання усіх українських земель в одну державу. Але поки гетьман Павло Скоропадський володарював у Києві, ця мета була недосяжною.

Ситуація змінилася, коли на зміну гетьманату до влади прийшла Директорія, було відновлено Українську Народну Республіку та її закони. Як можна було сподіватись, Директорія поставилась дуже прихильно до ідеї соборності. Як наслідок ініціатори об’єднавчого руху представники Державного Секретаріату ЗУНР – Дмитро Левицький, Лонгин Цегельський, члени Директорії Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Панас Андрієвський, Федір Швець 1 грудня 1918 року підписали у Фастові передвступний договір про наміри об’єднати населення і території обох утворень в одній державі. Обидва уряди зобов’язувалися в найкоротший час здійснити це об’єднання. Даний договір, викликавши схвалення українського загалу, став, по суті, першим і основним актом соборності. Після нього значно активізувалася боротьба за ідейно-політичну і територіальну консолідацію українців усіх земель. Перше рішення у цьому напрямі зробила Українська Національна Рада, яка 3 січня 1919 року одностайно прийняла ухвалу про злуку Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою.

Об’єднавчий рух, який наприкінці 1918 – початку 1919 року охопив майже всю Україну, досяг свого апогею і в двадцятих числах січня перемістився в столицю УНР. Київські видання друкували численні статті, інформації, інтерв’ю, присвячені об’єднанню українських республік.

Директорія і Рада Народних Міністрів призначили урочисте святкування об'єднання УНР і ЗУНР на 22 січ­ня. Мабуть, це було не випадково, бо вказаний день збігався з річницею історичного IV Універсалу Цент­ральної Ради, згідно з яким УНР проголошувалась са­мостійною, незалежною державою. Отже, він мав стати днем подвійного всенародного свята – Неза­лежності й Соборності.

І ось настав день, за який українці боролись упродовж багатьох століть. Уранці 22 січня біля святої Софії було велелюдно. Вхід з Володимирської  вулиці прикрашала тріумфальна арка з гербами історичних земель України. Під звуки оркестру крокували військові підрозділи. Урочистості розпочав заступник президента ЗУНР Лев Бачинський, який нагадав про традицію «одного нерозривного тіла» від Володимира Великого до «великих гетьманів». Держсекретар Лонгин Цегельський оголосив вірчу грамоту президії Української Національної Ради й передав її голові Директорії Володимиру Винниченку, який привітав галицьких делегатів, наголосивши на непересічному значенні Акта соборності. Представник Директорії Федір Швець виголосив великі слова:

«Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України – Галичина, Буковина, Закарпаття і Придніпрянська Україна – в одну Велику Україну…

Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу». 

Усвідомлюючи суспільно-політичне значення цієї події, керівництво Директорії подбало, щоб прийняття Акту Злуки стало величною маніфестацією єднання східних та західних українських земель, днем народження єдиної незалежної соборної держави. Сценарій урочистостей розроблявся під керівництвом міністра освіти Івана Огієнка, а режисурою опікувався корифей українського театру Микола Садовський. Особливої значущості події надавала присутність усього керівництва УНР, представників ЗУНР, делегатів Трудового конгресу, духовенства, військової старшини, іноземних дипломатів та великої кількості людей.  Це була велика, урочиста, єдина в своєму роді історична маніфестація братерства українського народу. Вона не лише справила велике враження на всіх учасників, але й почала нову добу в житті народу. Ця заява єдності всього народу назавжди знищила штучно збудований фізичний і духовний кордон між його гілками. З того часу вже стали марними спроби наново поставити той штучний кордон. І в цьому велика заслуга творців Акту Соборності 22 січня 1919 року.

Таким чином, вперше за шістсот років був зроблений серйозний крок до об'єднання більшості етнічних українських земель в єдину державу.

На жаль, у тих складних внутрішньо- та зовнішньополітичних умовах так і не вдалося завершити об’єднання порізнених частин України. Вже через кілька місяців після проголошення об’єднання більшовики захопили Київ, Східну Галичину окупували поляки, Буковину – румуни, а Закарпаття – Чехословаччина. Велику шкоду соборності завдав і внутрішній стан українства: розкол на непримиренні політичні табори, міжпартійна і внутрішньопартійна боротьба, громадян­ська війна на Наддніпрянщині та ін.

Так, тоді, в 1919-му, Україна не змогла відстояти свою незалежність. Однак, незважаючи на невдале завершення об’єднання двох республік, значення Акта надзвичайно важливе, оскільки він наочно показав безперспективність спроб роз'єднати український народ, протиставити українців один одному, змусити їх служити чужим для них інтересам. Він став етапом становлення і розвитку української державності. Перший Президент Української Народної Республіки Михайло Грушевський зазначав: «Які б тяжкі проби не судила переходити Україні й українському народові історична доля, які пертурбації не лежали б ще перед ними, великі часи Української Центральної Ради і її акти зостануться великою епохою їх розвою, твердою підставою національного будівництва».

Об’єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам’яті українців. Справжню єдність народу у боротьбі за незалежність продемонструвала світові Україна 21 січня 1990 року. Так, знаменним етапом піднесення духу свободи став “живий ланцюг” між Києвом і Львовом, коли 21 січня 1990 року тисячі українців взялися за руки на згадку про проголошення Акту Злуки. Ось як описував ті події один із учасників: «Живий ланцюг справив на мене неповторне враження. Народ був у надзвичайному піднесенні, навкруги дзвеніли патріотичні пісні. Раз у раз лунали здравиці на честь українського народу. Над головами у височині витав дух свободи».

Ця акція прискорила розпад СРСР і здобуття національної незалежності, бо переконливо засвідчила духовну єдність східних і західних регіонів України. Утворення незалежної Української держави в 1991 році знаменувало початок якісно нового етапу в утвердженні суверенітету і соборності українських земель. Винятково важливим політико-правовим чинником на цьому шляху стали результати загальноукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, в ході якого за підтвердження Акта проголошення незалежності України висловилося 90,92 % виборців.

День Соборності України почали відзначати на державному рівні з 1999 року, коли був підписаний відповідний Указ Президента України. Згідно з цим документом 22 січня – день, коли був проголошений в 1919 році Акт Злуки, встановлено Днем Соборності України.

Ніби звертаючись до нас, один з творців Акту Злуки, державний секретар ЗУНР
Лонгин Цегельський говорив про день 22 січня: «Це така дата, що її виучувати
будуть напам'ять українські діти грядущих поколінь побіч таких дат, як дата
Хрещення Русі, як битва над Калкою, як битва під Полтавою або зруйнування
Січі». Його слова стали справді пророчими.

22 січня 1973 року в Чорткові на Тернопіллі гурт молоді під орудою Володимира Мармуса вивісив жовто-блакитні прапори (за що хлопців ув'язнили в радянському концтаборі).

22 січня 1978 р. на знак протесту проти російської окупації біля могили Тараса Шевченка в Каневі спалив себе Олекса Гірник із Калуша.

22 січня 1990 року сотні тисяч українців узялися за руки, утворивши “живий ланцюг” від Києва до Львова, на згадку про проголошення Акту Соборності.

Робота з Конституцією України

Стаття 20

Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Держав­ний Гімн України.

Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жов­тою кольорів.

Великий Державний Герб України встанов­люється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від кон­ституційного складу Верховної Ради України.

Головним елементом великого Державного Гер­ба України є Знак Княжої Держави Володимира Ве­ликого (малий Державний Герб України).

Державний Гімн України — національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвер­дженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верхов­ної Ради України.

Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що при­ймається не менш як двома третинами від консти­туційного складу Верховної Ради України.

Столицею України є місто Київ.

Вікторина

1. Назвіть один із найдавніших знаків, який є гербом України.

(Тризуб)

   2. Коли було прийнято постанову про Держав­ний прапор України і якого він кольору?

                                                                           (28 січня 1992 p., жовто-блакитний)

     3.  Як називається Гімн України?

(«Ще не вмерла Україна»)

    4. Хто є автором слів Гімну України?

(Павло Чубинський)

   5.  Назвіть український Національний герб.

                                                          (Тризуб)

6.  Назвіть найбільшу святиню українського на­роду в музичній символіці.

               (Гімн)

7.  Назвіть композитора, який вірш П. Чубинського поклав на музику, цей твір невдовзі став гімном.

(Михайло Вербицький)

8.  Назвіть пісні, які виконують як Гімн Ук­раїни.

(«Ой, у лузі червона калина», «Боже великий, єдиний..,»)

Цікава Україна

Найстародавнішим істориком на території України вважається один з античних науковців Сириек. У 1908 році на землях античного міста Херсонеса археологи знайшли стелу з текстом III ст. до н е. Напис вдалося розшифрувати, і з'ясувалося, що стелу було встановлено на честь херсонесіта Сириска, сина Геракліда, увінчаного за історичні дослідження золотим вінком. Нині стела зберігається в Херсонському історико-архітектурному заповіднику в Севастополі.

Найдавніші згадки про пересилку вістей в території України належать до І тис. до н. е грецькі історики згаду-ють про передачу повідомлень у народів, які жили у Причорномор'ї, скіфів та сарматів.

Найбільшою битвою з XVII ст. до середин XX ст. є Берестейська битва 1651 року між Україною і Кримом з однієї сторони, і Річчі Посполитою - з іншої. У ній брало участь д 600 тис. воїнів. Тільки битви Другої світове війни, зокрема на Курській дузі, біля Москві Берліна мали більші масштаби

Поняття «Украйна» і «Русь» є тотожними Русь - давня назва України із столицею в Києві.

Перша конституція України була створені І710 року гетьманом України Пилипом Орликом.